Выборка по метке: "Историческая проза". Страница 83

Їм закидають масові вбивства вчителів. Бандерівцям місце в ГУЛАГу, де вони… можуть бути корисними. Замість скніти в таборах ватажок повстанців Данило Червоний наводить там лад! І нехай він планує втечу, йому, героєві чи бандиту, єдиному до снаги приборкати ув'язнених злодіїв. Як це було, розкажуть три свідки: міліціонер, чекіст і ворог народу. Не шукайте Червоного ані серед мертвих, ані серед живих, шукайте серед овіяних легендою!

«Шабля і стріла» — нова книга Юрка Покальчука, в якій автор торкається різних

пластів історії — від прадавньої міфології своєї рідної Волині («Озерний вітер») до

карколомних пригод отамана опришків Данила в Україні («Шабля і стріла») і пізніше в

просторах Азії, де його суперник кипчак Айдар стає потім побратимом, з яким вони

разом вирушають на Січ. Далі письменник сягає в двадцяте століття —

республіканська війна в Іспанії — рота імені Шевченка в Інтербригаді («І зараз, і

завжди...»), боєць якої Андрій Школа проносить віру у свій народ і Україну через все

життя, не зігнувшись ні на війнах, ні в сталінських таборах.

В усіх творах, як завжди у Юрка Покальчука, буяють пристрасті кохання, густа

еротика, але над усім наскрізно проходить одне — віра у високі моральні принципи як

найвищу цінність, в людську шляхетність і особисту гідність, в незламну любов і

справжню дружбу, у силу і непереможність високого духу — те, що, на думку письмен-

ника, в усі часи і віки творило з людини Людину.

У повісті «Такий він був» розповідається про життя і пригоди звичайного собі пса з чорною латкою за вухом, який вірно служив своїм господарям і так, як вони, перейшов в останній війні під кулями й бомбами через ліси і гори, через словацькі та німецькі міста і села, через скитальські табори аж до Америки. Він дізнав усього того найгіршого і найтяжчого, чого дізнали його господарі, а може ще й більше в своїй собачій юності. Але він залишався завжди вірним, відважним і шляхетним псом, хоч не належав до жадної собачої раси. Тож, власне, — це дві повісті, тісно між собою переплетені: повість про пса і повість про його господарів, добрих і щирих людей з теплими українськими серцями.

Роман сучасної французької письменниці Режіни Дефорж переносить читача у далеке XI століття. Доля дочки Ярослава Мудрого, княжни Анни, пов'язала Русь і Францію. Приречена вийти заміж за французького короля Генріха I, Анна Ярославна, покірна волі батька, відправляється на чужину, навіть не підозрюючи про те, що її коханий боярин Пилип не знайде в собі душевних сил відмовитися від своєї коханої.

Книга про страдницькі випробування людських доль і душ, про велич їх очищення і воскресіння — про шлях кожної людини до свого храму.

Цей роман відзначений Державною премією України ім. Т.Шевченка та премією Всесвітньої української Фундації Антоновичів.

Іван Багряний (1906–1963) — письменник, творчий доробок якого дійшов до співвітчизників лише через багато років після його смерті. Репресований у 1932 році, засланий на Далекий Схід, він пережив втечу, знову арешт, еміграцію в Німеччину. Важливим явищем в українській літературі є його роман «Людина біжить над прірвою» та повість «Огненне коло», дія яких відбувається у роки Другої світової війни. Головні герої цих творів — прості українці, які намагаються боротися проти світу насильства, представленого двома тоталітарними системами — радянською та нацистською.

У 1992 році письменникові посмертно було присуджено Національну премію ім. Т. Г. Шевченка.

Петро Дорофійович Дорошенко і Карл Густав Еміль Маннергейм… Що спільного між ними, чому відомий український письменник Валентин Чемерис з’єднав розповідь про долю цих двох історичних постатей у одну книжку? Один жив у XVII столітті, а другий — більш ніж на два століття пізніше, один був українцем, а другий — фіном. Але якщо придивитися уважніше, то спільного у українського гетьмана та національного героя фінів багато. Вони певний час служили імперії, вони обидва домоглися високих чинів у неї. Але і у Дорошенко, і у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до батьківщини. Саме заради цього і Дорошенко, і Маннергейм кинули виклик імперії, саме цьому вони присвятили своє життя…